До роковин голодомору 1932-1933 років: жахливі сторінки історії українського народу в ХХ столітті. Частина друга. Страшні роки перед страшною трагедією.

Голодомор 1932-1933 року не можна вважати винаходом Й. Сталіна, його особистим «ноу-хау». Ще В. Ленін на початку 20-х років використав голод 1921-1923 рр. в Україні як ефективний засіб придушення антибільшовицьких повстань. Те, що не могли зробити бойові дії Червоної армії та каральні операції кривавої ЧК, успішно виконував голод. Не отримуючи продуктів харчування із навколишніх сіл, рядові повстанці воліли за краще розійтися по домівках, аби хоч якось допомогти власним родинам пережити жахіття більшовицької реквізиції сільськогосподарських продуктів. В цих умовах партизанські загони українських повстанців танули на очах і їх лідери втрачали опору і підтримку. Тому можна говорити, що Сталін «плагіатив» цю ідею Леніна, проте довів її до рівня філігранного виконання.

Згорнувши Неп і проголосивши політику «корінного перелому», яка полягала в різкому переході до жорстких адміністративно-командних методів при будівництві соціалізму, сталінське керівництво зіткнулося з тим фактом, що селянство залишалося поза державним контролем більшовицького уряду. На відміну від селян, робітники і службовці в містах працювали на ДЕРЖАВНИХ підприємствах за фіксовану ДЕРЖАВНУ заробітну платню і, в умовах заборони приватної власності і приватної торгівлі (тобто неможливості іншим чином заробити грошей для проживання), ПОВНІСТЮ ЗАЛЕЖАЛИ ВІД ЦІЄЇ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТНІ, котру вони отримували від більшовицької держави. Економічна залежність породжувала залежність політичну і особисту. Такого економічно залежного робітника було легко відправити  у віддалені райони на чергову «камуністічєскую стройку» або призвати в армію і змусити воювати за соціалістичну ідею. Селяни ж, на противагу міським жителям, мали відносну економічну самостійність. А оскільки селянство складало близько 70% тогочасного суспільства, то велетенська маса населення Радянського Союзу не була напряму задіяна в процесі будівництва соціалізму, чого сталінське керівництво не могло допустити в принципі. Залишаючись одноосібними власниками землі, цього головного засобу виробництва на селі, селяни дещо зверхньо дивилися на потуги більшовицької влади. За будь-якого варіанту розвитку подій, селянин міг сам себе прогодувати власною продукцією і історично більше покладався на власні сили, ніж на державну підтримку. Це було і за часів царизму, так залишалося і за більшовиків.

Справедливості варто сказати, що російське селянство, особливо нечорноземних (тобто з низькою врожайністю) регіонів, яке було ще за часів царизму загнане дикою бідністю та безпросвітним пияцтвом у стан похмурої моральної безнадії, досить тепло сприйняло більшовиків та їх ідеологію, що давала їм хай не заможне життя, зате просто прийнятні стабільні прибутки у вигляді колгоспної заробітної плати і невеликого підсобного господарства.

Щоправда така ситуація абсолютно не влаштовувала  заможне (в порівнянні з російським) українське село.

Таким чином, відвертими противниками більшовицької ідеології із середовища селянства залишалися заможні жителі багатого російського чорноземля та переважна більшість українського селянства. Проте для завершення створення тоталітарної системи сталінському режиму потрібно було загнати ВСЕ селянство до колгоспів і, таким чином, зробити його економічно, а звідси і фактично залежним від своєї влади, позбавивши українських селян головного засобу виробництва – власної землі. Саме для цього і засновувалися колективні господарства (колгоспи) які за суттю були сільськогосподарськими заводами, де селяни-колгоспники повністю втрачали засоби виробництва (насамперед землю) і змушені були працювати на державу.

Провівши жорстоку за методами і злочинну за суттю і формами колективізацію українського села, фізично винищивши українське заможне селянство, сталінське керівництво на осінь 1932 року загнало в колгоспи близько 70% всіх українських господарств, що ніяк не задовольняло тоталітаристські прагнення Й. Сталіна та його поплічників – 30% селян так і залишалося поза державно-колгоспною системою. До того ж селяни, насильно загнані в колгоспи, не бажали добросовісно працювати на державу. Яскравим свідченням цього є глузливий вислів селян цього періоду «Харашо в калхозе жить: один робить – сім лежить. А як сонце припече, то і восьмий утече». В цій ситуації більшовицькому керівництву вкрай необхідно було зламати прихований супротив українських колгоспників та фізично ліквідувати відверту протидію тих українців, які ще не вступили до колгоспів. Системою такого зламу і ліквідації став голодомор 1932-1933 років.

Пошукова робота

«Спомини жителів Новосанжарського району

про голодомор 1932-1933 років»

студентки групи 26-Е

Лисенко Мирослави, 2007 рік.

Редактура тексту Ананченко Тетяни Сергіївни,

студентки 25 групи, 2017 рік.

(збережені мова і правопис оригіналу)

Спомини Камуза Костянтина Григоровича

Слухаючи історію Костянтина Григоровича в мене, аж сльози на очах виступили. Які тоді були страшні роки!

Народився Костянтин Григорович на хуторі Камузівка, це був найбільший хутір, він складався  з 15 дворів. Ще були такі хутори, як Яценки, Співаки, але вже менші, вони складалися з 4-5 дворів. Ці хутори ще називали Столипінські двори. Пізніше вони отримали назву – село Малі Солонці. А зараз він проживає в селі Руденківка Новосанжарського району Полтавської області.

В його сім’ї було 8 чоловік. Мати, батько, двоє сестер (Варя, Оксана), брат Юхим і найменший Костя, а також дідусь і бабуся (батьки батька), а батьки матері жили в селі Клюсівка. Після голодомору, вся його сім’я. Завдяки тому, що батько втік до Полтави забравши з собою жінку, доньку Варю, а інші залишилися там на хуторі. Батькові довелося втекти, щоб його не забрали до колгоспу. Але він поторбувався про тих кого залишив, він заховав на горищі в сіні 2 мішки жита. Приїхавши до Полтави Григорій Іванович купив кобилу з возом, став працювати візником, возив дрова, вугілля тим хто просив. Мати, Мотрона Василівна влаштувалася працювати технічною робітницею, а донька пішла працювати на трикотажну фабрику.

Батько приїжджав в 2 години ночі до них на хутір і привозив харчі, а малому Костику навіть конфетки-подушечки. Він приїжджав тільки вночі, тому що якби його помітили в ранню пору, то б забрали кобилу, а його заслали до колгоспу.

Бабуся з полови та листя бересту пекла “морженики” чорні за кольором. І вони їх їли та пили з молоком. Молоко в них було від овець, їх було п’ятеро. Вони привели 2-х ягнят, але ті люди які ходили забирали всю худобу.

Влада посилала селян, щоб ті оббирали своїх односельчан. Костянтин Григорович запам’ятав їх імена: Арсентій, Степан, Гнат (з етичних міркувань інтерв’юер не називає прізвища збирачів). Марко був їхнім сусідом, у нього з голоду померло двоє дітей. Ще одним сусідом був Василь, він дуже пив. І від голоду помер він сам, діти, а жінка зосталася живою.

Одного разу прийшов до хати Камбузів Арсентій забирати харчі, а вже не було чого брати, так він вирішив забрати рушник, який висів та стіні. Його вишивала Варя. Вона як побачила, що Арсентій знімає рушник кинулася його бити і відбирати полотно. Довго вони “боролися”, поки все-таки Варя забрала своє, а малий Костик бігав навколо них і плакав.

Збирачів продуктів харчування ще називали “Бригада Кональщики” (Інтерв’юер не пояснює цю назву ). Вони старалися забрати все, що бачили. Ті люди, які намагалися не віддавати урожай, то його насильно забирали. Також до людей застосовували покарання, а побиття рідко.

До колгоспу іти людей примушували силоміць. У них забирали все: коні, повозки, весь хазяйський інвентар. А також тих людей, які щось не те скажуть. Ті хто був у колгоспі харчувалися супом.

Влада не дозволяла збирати остатки зерна на полі. Кого впіймали, судили на 2-3 роки ув’язнення.

Через деякий час батько з родиною повернувся додому, але його все одно забрали до колгоспу.

Уже наприкінці 1932 року люди почали помирати. Хоронили їх хто де міг: в садках, на кладовищах, були такі випадки, коли викопували яму туди вкидали померлих і закидали яму. Цим займалися рідні, односельці.

Померлих від голоду зараз згадують, але за часів радянської влади – не дозволяли, все замовчували.

Костянтин Григорович говорить, що голод був тільки у селі, а в містах не було.

Спомини Капустян Анастасії Леонтіївни

          “Про голод пам’ятаю добре. Мені тоді було 18-19 років, жила я в селі Буняки Козельщанського району полтавської області” – говорить Анастасія Леонтіївна. Зараз вона проживає в селі Руденківка Новосанжарського району Полтавської області.

На її думку причиною голоду було те, що влада забирала урожай у людей, причому в 1932 році урожай був добрий.

Вирощений урожай в полі, городі приїжджали забирали спеціальні “буксири” або приходили чоловіки їх було не менше 5-6 чоловік, та ще й озброєні. Документів вони не мали, але про них ніхто не питав,, бо з ними були представники з сільської ради. Люди боялися і віддавали все,, що в них було. Навідувалися до хати і вдень, і вночі по декілька раз на день. Шукали запаси скрізь, де можна було, і в більшості випадків находили. Тому людям не можливо було що-небудь приберегти для себе. Але Анастасія Леонтіївна пам’ятає, що її сім’я ховала зерно в горшки, закопуючи їх. Цим і виживали.

Були такі люди, які боронилися не віддаючи харчі, але все було марно. Урожай забирали, а до людей застосовували побиття, покарання, арешти.

До колгоспів мало хто йшов добровільно, а у більшості випадків у колгосп іти заставляв голод. Без кінця були налоги.

“Спасінням для нашої сім’ї було те, що ми пішли в колгосп. У сім’ї нас було 7 дітей, восьма мати. Двоє старших працювали в колгоспі. Там була столова, і раз у день видавали їжу з столової на всіх членів сім’ї: по 100г хліба на людину, трохи муки. Хто в колгосп не пішов, у тих забирали все підряд. Такі сім’ї в нас у селі вже вимерли ” – розповідає Анастасія Леонтіївна.

Вона мені ще розповіла про “закон про п’ять колосків ”. Це коли людям не дозволялося збирати в полі лишки урожаю. А хто брав щось в полі, того судили. Її сусідка сиділа 3 роки в в’язниці за 3  качани кукурудзи. Залишків у полі колосків не дозволяли збирати. Поля і комори колгоспні охоронялися сторожами.

Щоб вижити люди їли листя рослин,  листя з бересту, липи, пекли галети з буряка, мололи качани з кукурудзи на муку. Також харчувалися дикими тваринами, птахами: горобцями, грачами. Допомоги від родичів люди не отримували майже ніякої, тому що всі жили однаково. Можна було купувати або вимінювати щось на харчі у місті. Їздили у місто за хлібом вимінюючи за тряпки. А дядько Анастасії Леонтіївни виміняв за 5 золотих монет 12 хлібин, і ті по дорозі вкрали.

У селах багато людей померло і багато вижило від голоду. В селі не голодував той, у кого була корова й робив у колгоспі, вони отримували пайок на землю, а вдома – молоко.

Про опіку над малими сиротами не було й мови. Лише у 1938р. “прикріпили” цих дітей до колгоспної столової.

У 1933р. люди почали помирати з голоду. Трактором вирили яму, і туди звозили сім’ї, які вимерли. Були такі випадки, що рідні хоронили родичів на кладовищах або в садку. Людям, які займалися похованням померлих їм зовсім не платили.

“Були випадки людоїдства”, - говорить Анастасія Леонтіївна. Навіть у нашому селі Буняки Козельщанського району їх було багато. Тих, хто ходив просив, не ставало, у хату заходив, назад не виходив. В одній хаті знайшли 9 людських голів.

У смерті багатьох людей Анастасія Леонтіївна винить Москву, Сталіна.

Спомини Ольшницького Олексія Йосиповича та

Ольшницької Мотрони Петрівни

Зі сторони Мотрони Петрівни померли: її матері (Пилипенко Ганни) мати, брат Никифір і його жінка Векла, сестра Таня і її чоловік Максим, дядько Дмитро, а дружина зосталася живою.

Зі сторони Олексія Йосиповича померли: його батька Йосипа. двоюрідний брат Карпо, мати Івга та батько Іван.

В той час Мотрона Петрівна жила в селі Мушина Гребля Новосанжарського району Полтавської області. Їй було 7 років, сім’я Мотрони складалася з 4 чоловік: матері – Ганни, батька – Петра та сестри. Батько був бідняком. Йому навіть не було, де будуватися. Влада запропонувала йому лазити по горищах і забирати зерно сусідів, але він відмовився сказавши: “Я його туди не ложив і забирати також не буду”. Та втік з сім’єю за межі України, щоб не судили, забравши з собою мішок борошна. Опинилася ця сім’я в Росії Курсько область станція Охочівська – це був ліс. В лісі було багато людей, а особливо дітей. Зранку діти йшли просити милостиню, хто що міг той те ї давав. А ввечері матері готували їсти, в лісі стояв такий дим, що навіть ніяк було дихати. Пізніше ця сім’я жила в коморі у людей. Отак і вижили, а в 1936 році повернулись на Україну.

Олексій Йосипович проживав в селі Великі Солонці Новосанжарського району Полтавської області. В його сім’ї було 9 чоловік, він був середнім сином. Вижили мати, Олексій і 3 брати. Батько, та ще 4 сини померли. Вижили вони завдяки тому, що старший брат Кузьма служив у Москві і по його приказу було повернуто все, що забрали у них.

Зараз подружжя проживає в селі Руденківка Новосанжарського району Полтавської області. Вони пам’ятають голод 1932-1933рр.. на їхню думку причиною голоду було те, що влада забирала зібраний урожай. Посилаючи своїх людей, щоб вони забирали все те, що вродило на полі, не маючи при цьому ніяких документів. Якщо люди не віддавали своїх запасів їх били, арештовували, людям ніяк навіть було боронитися. Приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів було майже неможливо,  всерівно знаходили. Олексій і Мотрона пам’ятають, що приходили люди (чоловіки з села), їм знайомі, яких назначали або загітували. Їх було 5-6 чоловік. Вони забирали все (одяг,  рушники, худобу,) і навіть виганяли з хат. Ходили забирати у людей зерно, продукти в любий час, коли їм придумалось тоді і йдуть. До однієї хати могли зайти разів три.

Продукти харчування люди ховали в ямах, коминах, під головами на горищах, але все було марно, худобу також нікуди було сховати і її забирали. Були такі люди, які йшли до колгоспу добровільно, а деяких змушували, забираючи худобу, плуги, знаряддя й заставляли іти. Але подружжя не пам’ятає чи давали тим людям, які пішли до колгоспу їжу.

В той час не дозволялося збирати в полі колоски (за таке судили і це називалося “законом про п’ять колосків”), залишки городини. Охоронялися поля, колгоспні комори об’їздчиками. Тому люди їли калачики, рогіз, акацію, кісточки з вишень, стебло та качани з кукурудзи, цвіт з акації, вишень, кору та листя берестка, липи. Їли все навіть бур’яни. Аби що їсти, то їсти. З тварин їли диких качок, жаб, їжаків, як коняка здохне, також їли.

Вже наприкінці 1932р. люди помирали з голоду. Люди старалися виживати, як могли. Ольшницьких роди вижили. Деякі люди допомагали один одному в цей страшний період, але рідко хто, тому що нічим було допомогти. Щоб вижити люди їздили у міста по хліб. “Мій батько їздив, аж у Москву” – згадує Мотрона Петрівна.

Малими сиротами держава не опікувалася, у колгоспах були патронати, туди забирали дітей, одягали, харчували. Поводились з ними добре. Такий патрон був і в нашому селі.

Не голодували ті, що шукали, кого підкупити, комуністи, бо в них було що їсти.

Чи був голод у містах подружжя не пам’ятає, але чуло, що в Росії голоду не було. Випадків людоїдства в селі не було, а в селі Пудлівка і Чапаєво зустрічалися. Померлих від голоду хоронили в основному в дворах, викопували яму, закидали померлого землею. І все. І не по одній душі хоронили. Людям які займалися похованням померлих грошей не платили.

В наш час жертв голодомору згадують і поминають (подружжя Ольшницьких носять в церкву панахиду), а за часів радянської влади церков було де-не-де, та й взагалі про це не говорили. Не можна було.

У загибелі багатьох людей Мотрона і Олексій винять владу.