До роковин голодомору 1932-1933 років: жахливі сторінки історії українського народу в ХХ столітті. Частина третя. Механізм пекельної молотарки мільйонів українських душ.

Прийшовши до висновку про необхідність фізичного винищення тих українських селян, які не бажали вступати до колгоспів і там добросовісно працювати «за соціалістичну ідею» на більшовицьку державу, сталінське керівництво розробило цілий пекельний механізм, який ззовні мав більш-менш законне підґрунтя і спочатку не викликав у українських селян серйозного занепокоєння. Сам голодомор було проведено фактично за півроку, а ось процес підготовки тривав не один рік.

Безумовно, допоки Росія не відкриє всі архіви ми не можемо із стовідсотковою впевненістю говорити про продуманість цієї політики із самого початку. Ми вбачаємо, що частину дій сталінське керівництво робило спонтанно, імпровізуючи залежно від обставин. Проте задум використати голодомор, як головний засіб придушення українського національного супротиву виник задовго до осені 1932 року.

Нажаль серед громадян України до сьогодні зустрічаються люди, котрі маючи дуже поверхневі знання та відсутність бажання глибоко дослідити цю подію, повторюють слова сталінських прихвостнів про те, що головною причиною цього масового жахливого винищення українців став неврожай 1932 року.

Даний постулат не витримує ніякої критики.

Насильницька колективізація і реквізиція зерна сталінською владою за хлібозаготівельними планами з початку 30-х років призводять до приховування селянами частини зерна і небажання добросовісно працювати в колгоспах. Надзвичайно низькі державні закупівельні ціни на зерно, неможливість продати його поза державними структурами спонукають українських селян засівати поля лише для власних потреб. В той час, як хлібозаготівельні плани щороку зростають, валовий збір зерна в Україні катастрофічно падає: 1930 р. – 23 млн. т.; 1931 р. – 18 млн. т.;  1932 р. – 13 млн. т. До того ж 1932 рік для окремих регіонів України видався неврожайним. Проте сталінське керівництво ніяк не зважає на критичну ситуацію  із зерном, продовжуючи політику насильницької реквізиції хліба. Наслідком цього стає голод, що починається наприкінці 1931 року.

Купити їжу у містах селяни змоги не мали, тому що із 1928 року міське населення знову, як за часів «воєнного комунізму», було переведене на карткову систему розподілу продуктів харчування. Також селяни не мали змогу хоч трішки поліпшити своє вкрай незадовільне продовольче питання за рахунок збирання залишків зернових на колгоспних полях після жнив: у серпні 1932 р. було прийнято закон, який передбачав смертну кару за розкрадання колгоспного майна (постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності»). Цей сумнозвісний закон серед українських селян отримав гірку назву «закону про  п’ять колосків», оскільки за жменю зерна, винесеного із колгоспного поля (а саме скільки виходило, якщо вим’яти п’ять стиглих колосків) могли без найменших коливань  розстріляти, а при пом’якшуючих обставинах дати 10 років тюремного ув’язнення. До речі: за перший рік дії цього закону за ним було засуджено 150 тисяч осіб.

У жовтні 1932 р. в Україну для нагляду за хлібозаготівлею прибула надзвичайна комісія на чолі з В. Молотовим. Для українського селянства це був вже не дзвіночок, це був набат: В’ячеслав Молотов був правою рукою «вождя всіх народів» і направлявся Й. Сталіним виконувати всі найважливіші, найнебезпечніші в плані можливого розголосу і найниціші за суттю злодіяння сталінського режиму (достатньо лише згадати пакт Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 року, який став трампліном для початку другої світової війни). Для стягнення з селян хліба у села вводилися регулярні війська і підрозділи ДПУ.

20 листопада 1932 р. була прийнята постанова Раднаркому УСРР «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Ця постанова узаконювала обшуки у селян з негайною конфіскацією всіх наявних запасів хліба. При цьому селянам пояснювалося, що вони за останні роки заборгували державі настільки багато зерна, що далі відтягувати цей процес неможливо і для держави це болісний, проте абсолютно необхідний крок. Тобто безсоромний, розбійницький за суттю грабіж українських селян прикривався більш-менш правдоподібною законодавчою базою.

Проте найбільшого лиха українським селянам принесла не сама постанова, а пункт 9 цієї постанови про натуральні штрафи м’ясом за зрив хлібозаготівлі.http://textbooks.net.ua/content/view/1072/17/ Тобто, якщо селянин не міг розрахуватися із державою зерном, то з нього стягувалися натуральні штрафи м’ясом (велика та дрібна рогата худоба, коні, свині, свійська птиця) у розмірі заборгованості. Ці стягнення відбувалися за активної участі місцевих комнезамівців, комсомольців та активістів. Багаторазові подвірні обшуки супроводжувалися конфіскацією у «боржників» не тільки м’яса і картоплі, а будь-яких запасів їжі – фруктів, овочів, сухарів, сала, солінь, фруктової сушні тощо. Державі потрібне було зерно, яке вона продавала за золото в «капіталістичну» Європу і за це ж золото закупляла технології та обладнання для проведення індустріалізації, оскільки по-іншому ніхто в світі із більшовицькими бандитами торгувати не хотів. Тому можна вважати, що саме голодомором сталінська тоталітарна система карала українських селян за небажання вступати і добросовісно працювати на них в колгоспах.

Таким чином головними важелями в механізмі голодомору 1932-1933 років були:

1. Насильницька колективізація українського селянства і реквізиція зерна за хлібозаготівельними планами.

2. Загальний спад обсягу валового збору зерна на початку 30-х років.

3. Переведення міського населення на карткову систему отримання продуктів харчування.

4. Наджорсткий закон про розкрадання колгоспного майна, який позбавляв селян можливості брати з колгоспного поля навіть гнилі продукти харчування.

5. Пильний контроль за проведенням хлібозаготівлі з боку надзвичайної комісії на чолі з В. Молотовим.

6. Застосування постанови «Про заходи до посилення хлібозаготівель» і особливо окремого пункту про натуральні штрафи  м’ясом і картоплею за зрив хлібозаготівлі, що фактично стало практичним втіленням повної конфіскації будь-яких запасів їжі в українських селян.

Тобто робимо висновок: голодомор 1932-1933 років мав штучний характер і був результатом цілеспрямованої, продуманої державної політики сталінського режиму. Не врожайність лише добавила проблем українським селянам, але ніяк не була вирішальним фактором того, що українці вимирали цілими селами. 

Пошукова робота

«Спомини жителів села Верхоли

про голодомор 1932-1933 років»

студентки 25 групи

Брики Альони, 2009 рік.

Редактура тексту Новіцької Анастасії Сергіївни,

студентки 28 групи, 2017 рік.

(Збережені мова і правопис оригіналу)

Спомини жителя села Верхоли

Ущенка Григорія Яковича, 1926 року народження.

Мені було шість років, але пам'ятаю страшні часи голоду. Коли усе було до зернини, до крихітки виметено з кожного дворища. На той час у кожній сім'ї було багато дітей 3-4 і більше. Коли все це розпочалося, восени 1932 році, люди перебивалися хоч якось. Люди в селі ділилися тим в кого що було. То конячину заб'ють, то корову. Та хто де що приховав. А взимку настав жах. Холод, а тут ще й той голод, це був просто жах. Без сліз неможливо згадувати. Люди почали слабнути, пухнути помирати. Вимирали цілі сім'ї. Вимерла сім'я Гаранщиків, Шульги, це ті що я запам'ятав. А сім'я Пундиків, чи то їх так прозивали, говорили, що й дитя своє з'їли, а перегодом і всі вони померли. Сім'я була дуже бідна. Не було ні одежини лишньої, щоб виміняти на кусочок хліба. Хто жив більш заможно, їздили аж до Кубані, щоб виміняти зерна, борошна. Люди збиралися групами і їздили де тільки можна добути щось з їжі. Весною трохи легше, бо з'явилася зелень, але люди були такі виснажені, що помирали один за одним. В селі були кагати з картоплею, їх весною одкрили і з гнилої картоплі вимивали крохмаль і варили. В болотах ріс рогіз його рвали і солодкі стебла їли. З листя липи жарили млинці. Весною в полі збирали качани кукурудзи товкли в ступі, просівали і варили. Після такої їжі в кишечнику усе м'яніло. Літом на городі появилися ягоди пасльону, хоч наїдку не було, тільки страждав людський шлунок. Почалися жнива, люди збирали колоски, які залишалися після жачки, але й тих не давали збирати. У селищі був об'їздний, який у дітей забирав торбу з колосочками, збирали і цілі, і половинки колосочків, та які вони були гарні, згадує Григорій Якович, коли принесеш додому, вимнеш і потовчеш, яка добра каша була. Хто працював у колгоспі, то одержували пайки хліба і кормили раз в день. В Ущенка Григорія Яковича був брат старший, який працював у колгоспі трактористом їм давали більший пайок хліба. Таким способом відриваючи від себе кусок пайка, він сушив сухарики і передавав в сім'ю. Мама видавала по кусочку сухариків. В сім'ї було четверо дітей. Менший брат помер від дизентерії. Людей доводили до відчаю, вони почали красти зерно, за що їх було засуджено, а діти залишалися самі в дома.

Спомини жительки села Верхоли

Микитенко Ганни Антонівни, 1914 року народження.

Мені тоді було 18 років. Усе пам'ятаю добре. У нашій сім'ї було четверо дітей. Мама померла раніш і ми залишилися з батьком. Старша сестра працювала в колгоспі біля телят їй було 20 років. Телят годували сіном, в якому було багато мишію. Сестра натирала мишій і приносила додому, а потім його товкли, терли і варили кашу. Та ще була пасіка у дідуся, він підтримував нашу сім'ю. А в селах у кого що було, усе забирали. Хто жив заможніше, того розкуркулювали і висилали з села. У сусіда, Якова Степановича і його брата Омелька була корова, кінь та два воли. Усе забрали, а їх примусили покинути село. Робили план населення і забирали усе що можна і не можна. Люди боялися говорити в слух. Тяжко було в зимку 1932- 1933рр. Люди почали вимирати цілими сім'ями. У Гладецьких вимирла вся сім'я: Олег, Ольга і їх діти Іван і Микола. В Стехівці в той час працював садочок для дітей-сиріт. Усі дітки вижили. Хто працював у колгоспі, то тим давали хоч якийсь обід. Це також врятувало людей від голоду. Я пішла навчатися в ФЗУ в Полтаві. Хто навчався давали по 200гр. хліба. Хто жив заможніше міняли на хліб свої речі. Весною 1933р. коли з'явилась зелень стало трохи легше. їли лободу, акацію, козельчик, квасець .Так і виживали.

Спомини жительки села Верхоли

Коломієць Катерина Іванівна, 1926 року народження.

Зараз про це не хочеться говорити. Та щоб знало нинішнє покоління, як ми перенесли голодну смерть 1932-33 року, таке варто пригадати. Для мене дитинство закінчилося в 7 років. Наша сім'я була багатодітна, брати: Микитко, Іван, Дмитро, Коля, сестри Галя, Фрося, Катерина - це я. Першою жертвою голоду в нашій сім'ї стала мати, адже заради порятунку своїх дітей вона першою не доїдала, і як результат цього померла. По дорозі додому, вона несла нам їсти і не витримавши впала і померла. Згодом батько взяв дружину, з якою було двоє дітей від померлого шлюбу Ганна і Петя.

Найбільшим багатством нашої сім'ї була корова, адже вона - годувальниця. Та згодом і її нестало, вона померла, повернувшись з пасовища, бо її обдуло. Нам довелося її закопати. Крім того, що забирали все до зернини, по хатам ходили і якісь люди. Вони виманювали з дворів маленьких діточок, які потім зникали безслідно. Людоїдство процвітало. Ми пухли від голоду. На деревах не встигало рости листя, трава, все йшло в їжу.

- Ой, скільки людей загинуло в ті страшні роки. Батько вночі залазив в силосні ями, де залишались напівгнилі буряки, ризикував життям, щоб нас врятувати. В нашій сім'ї, хто більше працював, тому і доставалося більше хліба, а так як я була малою мені не дуже багато доставалося.

Якось ми почули, що в колгоспі здохла коняка і що її закопали в лісі. Ми пішли туди, де вона була похована та й стали розкопувати. Коли ми розкопали, то побачили що м'ясо було вонючим. Але все ж таки ми її забрали і з’їли.

Так мало-помалу ми тоді вижили. Але все ж таки тяжкі спогади не дають спокійно жити.