Займаючись вивченням і викладанням історії українського
народу, постійно ловлю себе на думці про те, скільки страждань, поневірянь та
жахіть виніс наш народ за всю історію існування. Його захоплювали, підкоряли,
уганяли в рабство, вбивали всіма мислимими способами, морили голодом.
ХХ століття в череді страждань українського народу займає
особливе місце. Окрім двох кровавих світових воєн українців винищували і в
мирний час. І це винищення в моральному аспекті носить ще більший, подвійний
жах: війни не було, а помирали мільйони. Абсолютно окремою, моторошною за
суттю та наслідками формою винищення непокірних українців став голодомор
початку 30-х років.
Голодомор 1932-1933 років досліджувався, досліджується і
буде досліджуватися ще багато-багато років. І це питання не лише історичне. Це
питання пам’яті, гідності, непрощенності. Це питання честі та безчестя, совісті
та безсоромності, людяності та недолюдків.
Так сталося, що голодомор 1932-1933 років для мене особисто, то не просто історична подія. Ще в 90-х роках ХХ століття я почав досліджувати це страхіття. З того часу набралося багато матеріалу, до пошукової роботи долучилися студенти коледжу, просто небайдужі люди.
Деякі з матеріалів ми із студентами підготували до друку.
Отож, із великою шаною до пам’яті заморених голодом українців, ми розпочинаємо
серію публікацій споминів очевидців тих страшних подій.
Пошукова робота
«Голодомор 1932-1933 років»
студента 26
групи
Литвишка Віталія.
Редактура тексту
Педана Максима Олександровича,
студента 26 групи, 2017 рік
(збережені мова і правопис оригіналу)
Це неможливо ніколи забути. Його будуть пам’ятати наші нащадки, як сумну
сторінку історії великого українського народу.
Про голодомор мені розповіла мама моєї сусідки, яка сама пройшла через це
страхіття голодомору. Звати її Смоляга Галина Макарівна, яка проживала в м.
Полтава по вул. Липова, 12. Нажаль вона вже померла, але її розповіді запали
мені в душу і тривожать по сьогоднішній день.
Ось що вона мені розповідала.
Існувало маленьке село Петрашівка з біленькими хатками, садочками, ставком
з очеретом та вітряком-млином серед поля. Його не потрібно шукати на карті
Полтавської області. Воно зникло разом з тими людьми, що лишились після
голодомору, а лишилось їх там зовсім не багато і ті розбіглись хто куди, бо не
змогли жити на кістках своїх братів, сестер, батьків. Воно зникло повністю з
лиця землі ще в 50 роки. Це було село Петрашівка Лозівської сільської ради
Диканьського району. Там лишився тільки прах людей померлих з голоду.
Тепер там розоране поле, сіють пшеницю та самотньо будують маленький
ставочок.
А жили в цьому селі прості незаможні люди, але трудолюбиві і доброзичливі.
Так от, там був у 1932-1933рр. страшний голод, хоч урожаї в ті роки були
хороші. Його штучно організувала державна влада. Сталін дав наказ забрати в
Україні весь урожай і віддати якійсь країні, що голодує. А піддані зробили все,
щоб виконати наказ. Це не минуло і Петрашівку.
З сільради була виділена спеціальна бригада активістів, які ходили по
всіх дворах, шукали зі щупами в хлівах,
на подвір’ї і де тільки надумали.
Галина Макарівна жила зі своїм чоловіком Кузьмою Андрійовичем. Вони щойно
одружились. Так от їхню оселю перерили так, що залишились голі стіни.
Про прихід комунарів ( в селі їх називали буксири) їх попередили. Хто де
зміг там і заховав якісь харчі, зерно. Більшість знаходили, але щось і
залишалось. Цим і жили.
Сусід подружжя Смоляга вночі викопав на городі яму, спустив у неї скриню,
насипав зерна, закрив, загорнув землею, заскородив і на тій ділянці посіяв
жито. Прийшли буксири, забрали кобилу, реманент, інвентар, плуга, борону, але
скриню не знайшли. Це й допомогло їм вижити і допомогти вижити сусідам.
Був у Галини Макарівни брат Ріжко Андрій Макарович. Простий землероб, мав
дружину Оришку і трьох доньок. Треба було якось годувати дітей і він вирішив
візок з буряками заховати в балці в ямі. Його вислідили і відправили в
Полтавську тюрму. Дружина залишилась одна з трьома дітками. Одній 7 років, а
меньшеньким близняткам по 1,5 року. У їхній оселі перевернули все догори дном.
Мати дівчинці прив'язала вузлик з зерном під платтячко, то обшукали і дитину й
те зерно. Вузлик квасолі засунутий в пацючачу нору – витягли й те. Простукували
стіни, долівку, комин, протикали залізним стержнем двір і город. Заховати їм
ніде нічого не вдалося. І так робили в кожній оселі.
Оришка падала на коліна і благала, щоб хоч трішки залишили щось дітям, але
її ніхто не хотів слухати. Люди на зиму залишились голодними. Хто чим міг
допомагав один одному, щоб перезимувати. Але найстрашніший голод почався весною
1933 р. Люди пухли з голоду, помирали кожен день чоловік по 10. Вже ніхто не
міг допомогти другому, бо всі буди в однаковому становищі.
Тоді ховали людей будь-де, тому що не було кому копати ями, в людей не було
сили на це. Ховали на кладовищі і на городах, бо не було кому й нести.
Загортали в будь-які ями, рови, вкидали в криниці та погреби. Оселі одна за
одною пустіли. Так і Оришка з дітками доживали останні дні. Допомогти їй вже
ніхто не міг. Пішла Галина Макарівна до своєї невістки провідати, а там старша
донечка лежить мертва, мати бродить по хаті з тупим поглядом, а маленькі
близнята десь у лахмітті знесилено пищать. Заплакала бідолашна та й пішла до
дому, бо нічім не могла допомогти, ледве сама на ногах трималася.
Коли повернулася до них через день, то дитячого писку вже не почула. Вона
стала їх шукати і знайшла в печі в чугунці їхні ручки і ніжки. А на долівці
лежала обезумлена мати, яка поїла своїх діточок.
На другий день померла і Оришка. Прийшли люди, хто ще якось тримався на
ногах і повкидали їх у погріб.
І це не поодинокий приклад. Люди пухли з голоду, вимирали сім’ями. Поїли
тоді не тільки свою худобу, але й собак, кішок, крис, ловили горобців, жаб. За
весну з цього хутора залишилась четверта частина, а то пусті хатини, порослі
бур’яном подвір’я. Туди люди боялись навіть дивитися.
Потім настало літо. Уже була якась зелень, їли колоски. Хто вижив, той
продовжував боротьбу за життя. Чудом вижила і сім’я Смоляга…
В 1932-1933 рр. Кузьма Андрійович працював завідувачем початкової школи. В
школі виховували в дусі атеїзму, переконували, що всі церковнослужителі
брехуни. В школі було 4 класи, навчалися в дві зміни, два класи до обід, а два
– після обід. В школі хліба не давали, але варили галушки. Дотепники жартували:
черпак ушки, дві галушки. Бідних було багато, тому вони в школу ходили босими.
Сиділи напівголодні, тому наука не дуже йшла в голову. А потім перестали варити
і галушки. Успішність була різна, а деякі учні навіть по кілька разів
залишалися навчатися в одному класі…
То були дуже страшні часи, про які не можна було слухати без сліз на очах
та щему в серці.
Розповіла мені про це все Галина Макарівна Смоляга, якій довелося вижити,
але потім звідти поїхати до Полтави. Зараз і вона вже померла, але за ці
страхіття голодомору вона розповіла своїм дітям, внукам.
Без минулого не може бути і майбутнього, а тому треба цінити життя своє і
інших.
Мало хто знає те місце, де покоїться прах невинних людей, замордованих владою
і голодом. Там не стоїть пам’ятник, там немає братської могили, а колоситься
кожне літо пшениця та блищить ставочок…
По Україні таких місць мабуть багато…
Додаток.
Ці фото з колекції кардинала Інніцера, зроблені
австрійським інженером Олександром Вінербергером, а також фото Грета Джонса,
радника з міжнародних питань прем’єр-міністра Великобританії Сенлі Болдуїна,
який з 1930 по 1933 рік декілька разів приїздив в Україну слідкувати за ходом
радянської індустріалізації.
Немає коментарів:
Дописати коментар