Сучасні прізвища українців майорять небувалим для
багатьох інших народів різноманіттям. За 26 років викладацької діяльності,
щорічно навчаючи більше двох сотень студентів, я звик до різнобарвності
прізвищ, інколи досить дивовижних та навіть напівцензурних.
Корені цього різноманіття прізвищ пересічних українців
варто шукати в глибині віків. Багато прізвищ дав рід занять, видів трудової
діяльності, котрі на сьогоднішній день забуті. Серед них зустрічаються
красномовні, зрозумілі до сьогоднішнього дня: Мельник, Кравчук, Ткач, Швець,
Коваль, Пасічник тощо. Є прізвища, котрі нам мало зрозумілі, наприклад, Сердюк
(в давнину так називали селян), Кушнір (займався вичинкою шкіри з хутром і
пошиття з неї одягу), Котляр (той, що виготовляє котли, чайники; мідник),
Бортник (той, що займався бортництвом – збиранням меду у диких бджіл). Багато
прізвищ пішло від давніх чоловічих та жіночих імен: Ананій
– Ананенко – Ананченко – Ананчук – Ананійчук – Ананович, Базиль – Базилько –
Базилюк – Базилевич – Базилич – Базилевський, Юхно – Ющенко – Ющук – Ющик –
Юхниця – Юхневич – Юхновський, Яресь – Ярошенко - Яресько – Ярощук –
Ярошевський, Галина – Галенко – Гальчук – Галкевич – Галич.
Зустрічаються прізвища, що беруть свої корені від назв
конкретної місцевості: Білоцерківець, Полтавець, Достоєвський (від села
Достоєве на Берестейщині, яке зараз знаходиться в межах республіки Білорусь);
шляхетські та церковні прізвища: Барський, Вишневецький, Думанський, Попович,
Дяченко; прізвища, що пішли від назв тварин та птахів: Бик, Вовк, Заєць,
Ластівка (Ластовка), Ведмідь, Соловей з похідними Биковец, Вовченко, Зайченко,
Ластовенко, Ведмедчук, Солов’яненко тощо. Серед українських прізвищ виділяються
ті, що беруть корені від старих назв наших найближчих сусідів: Турчин (турок),
Волошин (румун), Угрин (угорець), Лях (поляк), Литвин (білорус), Москаль (росіянин)
та старої самоназви русин (Русин, Русинський). Існують прізвища, що походять
від назв рослин та їх похідних (флоронімічні прізвища) Береза – Березовський,
Верба – Вербицький, Кавун – Кавуненко, Осика – Осичук; хатньовжиткові прізвища:
Борщ, Ворітний, Клуня (Заклунний), Макітра, Сало, Сковорода; прізвища від
метеорологічних термінів: Вітер – Вітренко – Вітрецький, Грім – Громовенко –
Громовецький, Мороз – Морозенко – Морозюк.http://h.ua/story/176692/#ixzz4r7K9nw4I
Проте повернемося до власне історичних обставин.
Велетенське різноманіття сучасних прізвищ виникало в середовищі запорізьких козаків. Безумовно, і
саме Запоріжжя і Січ, як столиця цієї держави за етнічною складовою було
українським. Хоча Січ залюбки приймала кожного, хто бажав волі і погоджувався
захищати Україну і її народ, незважаючи на національність, мову та релігійну
приналежність (а на Запоріжжі були представлені майже всі європейські і
близькосхідні нації), проте етнічну основу складали українці. Запоріжжя
постійно воювало, а тому перманентно мало потребу в людських ресурсах і головним
поставником її стали українські втікачі-селяни, котрі цілими масами мігрували
на Запоріжжя, рятуючись від покріпачення, окатоличення та ополячення (соціального,
релігійного і національного гніту). Не зважаючи на те, що реальним статусом
Запоріжжя в складі Речі Посполитої була формула «держава в державі» і Запоріжжя
мало всі ознаки державності, як то: окреме правління, власну адміністративну і
судову системи, неподібний до польського статус населення, коли всі були козаками,
тобто вільними людьми, що апріорі передбачало відсутність кріпацтва, все ж залежність
від Польщі залишалася великою. Це, зокрема, виливалося у відвідини Січі
польськими магнатами, що наїжджали туди зі своїми власними арміями і намагалися
повернути в ярмо вчорашніх підневільних селян. При цьому між керівництвом
запорізького козацтва та польськими магнатами відбувалися різноманітні діалоги, нерідко із комічним забарвленням:
Магнат: (вказуючи пальцем на козака) Це мій холоп на
прізвище Петренко.
Сотник: Та ні, це козак Котолупенко, ось і в реєстрі
записано (читає) Ко-то-лу-пен-ко. (Звертаючись до козака) Ти ж Котолупенко?
Козак: Так, Котолупенко!
Козаки: (одностайно) Котолупенко, Котолупенко, всі
знають, що це Котолупенко.
Сотник: (до магната) Ось бачите, пане, це ніякий не
Петренко, це Котолупенко, а ви мабуть помилилися…
Саме таким нехитрим способом козаки рятували своїх
бойових побратимів від повернення до пана, кріпацтва, знущань, катувань, а,
нерідко, й смерті. Для цього під час прийому до запорізьких козаків запитували,
чи претендент не з втікачів-селян? Якщо отримували схвальну відповідь, тоді
змінювали справжнє прізвище і в списках він значився вже під новим.
Нове прізвище козацька громада обирала довільно, але воно
було пов’язано з певною подією, вадою, попереднім заняттям до вступу в козаки.
Так надавалися козацькі прізвиська, що потім ставали прізвищами, за професією,
подібністю до тварин, птахів, рослин (див. першу частину статті).
Нерідко прізвиська походили від яких ось значних
досягнень в бойовому мистецтві. Козаки були вмілими, досвідченими воїнами і
арсенал їх зброї вражає до сьогодні. Наприклад, козацька артилерія починалася
від велетенських облогових гармат і закінчувалася невеликими «ручними» мортирами,
котрі кріпилися на сідло поперек коня і використовувалися для знищення ворожих
воєначальників. Випущене ядро з такої мортири пробивало не лише сталеву кірасу
із хазяїном, але й його коня, котрого власник підіймав на дибки, що прикритися
від ворожого пострілу. Часто фізичне знищення ворожого командира ставало
переломним моментом в ході бою і рятувало життя тисячам козаків. За це герой
битви – артилерист отримував почесне козацьке прізвище Гармаш або Пушкар.
Один із кращих козацьких гетьманів
Петро Сагайдачний насправді від народження мав прізвище Конашевич, але був
нагороджений запорізькими козаками прізвиськом Сагайдачний як влучний стрілець
із луку (сагайдак – набір лука зі стрілами в шкіряному чи дерев’яному футлярі).
Так він і залишився в історії як Петро Сагайдачний. До
речі прізвисько Сагайдачний було досить поширене в козацькому середовищі в
середині ХVІІ
століття. Добре натренований лучник за хвилину
випускав від восьми до дванадцяти стріл, які летіли на відстань понад 500
кроків.
Українське і запорізьке козацтво відзначалося певною розмовною
брутальністю (особливо вишуканих слів не добирали), природженим гумором і
поетичністю. Тому і до сьогодні майорять Україною дивовижні прізвиська – прізвища,
іноді досить немилозвучні. Козаки надавали прізвища за певними зовнішніми
вадами та проблемами із здоров’ям: Кривошей, Шульга, Косий, Глухий, Незрячий. Наприклад,
славнозвісний козацький полковник, командуючий кіннотою у війську Богдана
Хмельницького і улюбленець самого гетьмана Максим Кривоніс, насправді мав
видатний і зовсім не прямий ніс. Навіть відомий український художник-баталіст Микола
Самокиш у картині «Бій Максима Кривоноса із Ієремією Вишневецьким» абсолютно не скриває цю зовнішню ваду
козацького полковника.
Проте серед козацьких прізвиськ, котрі потім переросли в
українські прізвища найбільш немилозвучними, а звідси і найбільш кумедно-цікавими виступають
ті, що пов’язані з окремими комедійно-комічними ситуаціями. Давикоза, Добребаба,
Дурнопійко, Жовтоніг, Жуйвода, Зажерило, Закривидорога, Зажрищенко, Загубиколесо,
Задависвічка, Непийпиво, Нездійминога, Нетудихата, Накидайло, Неїжмасло, Нечистяк,
Немудрий, Прозапас, Рідкокаша, Сухозад, Тітікало, Тиховліз, Тяхнирядно, Убийрадісний
- це далеко неповний і відцензурений мною
список прізвищ, що зустрічаються і до сьогодні в Україні та за її межами.
У довгий час особисто для мене хітовим було прізвище Либохаря.
Сьогоднішній пасмурний ранок не сприяв веселому настрою, проте все змінилося
після того, як я зустрів на просторах Інтернету прізвище Недодериматня.
Всім гарного дня, веселого настрою і мирного неба.
Немає коментарів:
Дописати коментар