Право на зброю для громадян України як результат природного права людини на опір насиллю, або рабам зброя не потрібна.

Замість епіграфа.

У квітні 1996 року мене, ще тоді молодого викладача коледжу, направили на конференцію, присвячену розробці Конституції України. Сама конференція проходила в залі на 700 місць і вилилася в зустріч з п’ятьма професорами харківських юридичних вузів. Оскільки реєстрації та наступного контролю за учасниками конференції не було, то переважна більшість викладачів і вчителів міста йшла собі у власних справах, навіть не заходячи до зали. У мене був вільний час і я вирішив подивитися на це дійство.

На сцені стояло кілька столів, за якими вже сиділа професура, перед ними на перших рядах зручно вмостилися представники комуністичної партії пост пенсійного віку, а в порожній, фактично, залі сиділо приблизно чоловік 25 моїх колег. Відразу зазначу, що протягом першої години конференції із 25 чоловік залишилося 5, включно зі мною.

Конференція почалася з того, що один із пенсіонерів-комуністів (скоріше за все їх вожак) звернувся до першого доповідача з каверзним, як йому здавалося, питанням: «А по вашей конституции частная собственность будет?». Отримавши позитивну відповідь, він розвернувся до своїх прибічників і, войовничо вимахуючи клюкою, проскрипів: «Я за такую конституцию голосовать не  буду!». Його вигук був підтриманий оплесками і завиваннями прихильників. Щоправда їх запалу ненадовго вистачило і професура таки перейшла до аналізу власного проекту Конституції.

Варто зауважити, що я закінчував радянський вуз в період агонії перебудови і самої радянської системи, а оскільки диплом у мене вчителя історії і радянського права, то більшість інформації, яку презентували харківські професори для мене була або нова, або ж подана по-новому. Тому я дістав записника і як відмінний студент почав конспектувати, тим більше, що можливість послухати лекції відразу від п’яти професорів випадає не щодня.  

Через певний час я зрозумів, що всі промови адресовано виключно мені, оскільки перші ряди активно не сприймали інформацію із-за політичних переконань, а з п’ятьох викладачів (враховуючи мене), що залишилися, дві жіночки-викладачки вели власну жваву співбесіду, один із моїх колег читав свіжу пресу, а ще один раптово зник. Ми пройшли кілька розділів проекту Конституції, виступав вже третій доповідач, який чомусь повернувся до першого розділу і перейшов до характеристики статті 17 проекту Основного закону. Раптово я почув абсолютно нове для мене за змістом словосполучення «право народу на повстання». Побачивши моє здивоване обличчя, професор стримано посміхнувся, кивнув головою і почав…

Багато часу минуло з тих днів, яскравість вражень зітерлася з пам’яті, десь загубився той записник, але розуміння того, що я, як людина, маю право на опір насиллю з боку влади залишилося і стало стійким переконанням.

Оскільки записник втрачено, то звернемося до Вікіпедії.

Право на повстання (право на опір гнобленню, право на революцію) — у політичній філософії, право громадян будь-якими засобами, аж до збройної боротьби, захищати свої права та свободи від узурпаторів. Відноситься до природних прав, тобто не вимагає підтвердження нормами позитивного права. (Природні права людини – це права, які людина отримує від народження і вони ніким і нічим не можуть бути обмежені, наприклад це право на життя, ім’я, свободу, власність і т д.).

Право на опір гнобленню прослідковується у різних історичних епохах. Наприклад, Фома Аквінський говорив: «Тиранічний уряд несправедливий, бо він прагне не до загального блага, а до приватного блага того, хто править... і тому повстання, що піднімається проти такого уряду, не має бунтівного характеру».

Французька Декларація прав людини і громадянина (1789 року), яка залишається основою конституційного права цієї країни відносить право на опір гнобленню до природних прав власних громадян.

А у Декларації Незалежності США повстання як форма протесту проти тиранії є не просто правом, а обов'язком громадян. «Обов’язком перед Богом», — як недвозначно писав про це третій американський президент Томас Джефферсон.

(Як Вам батьки-засновники Сполучених Штатів?) Можна ще багато говорити про право народу на повстання в законодавствах Німеччини, Португалії, інших європейських країн, проте це не є предметом допису.

28 червня 1996 року була прийнята сучасна Конституція України.

Зрозуміло, що відразу після придбання примірника Основного закону мене дуже зацікавила стаття 17. Нажаль на мене чекало колосальне розчарування: ні слова, ні півсловечка, ні натяку не залишили наші законодавці від основоположного права народу, громадян України контролювати і карати злочинну владу.

Ні, звісно, можна включити юридичну казуїстику і методом роз’яснення натяків знаходити в Конституції України неявне визнання права українського народу на опір насиллю з боку влади, але це все буде «притягнуте за вуха». Це не американська Декларація Незалежності. А звідси і всі події на майдані як під час «помаранчевої», так і під час революції Гідності можна вважати і законними і незаконними, тут закон як дишло – куди повернув, туди й вийшло.

Але повернемося до назви цього допису. Дуже часто в соціальних мережах ведуться жваві дискусії з приводу надання права на зброю для пересічних громадян. Пишуться петиції до Президента, гнівні статті, створюються групи, тощо.

З цього приводу варто провести чіткі акценти. Зброя для пересічних громадян потрібна не для того, щоб потім в барах мірятися довжиною стволів. І не як превентивний захист від злочинців. З останнім повинні справлятися правоохоронні органи – це їх прерогатива (якщо вони захищають всіх громадян, а не купку аристократів).

Зброя потрібна, насамперед,  ВІЛЬНИМ людям, як засіб спротиву злочинним посяганням з боку влади або правлячої верхівки. Зверніть увагу, РАБАМ ЗБРОЯ НЕ ПОТРІБНА. Раби ні на що не мають права. Їх давлять «Лексусами» на зупинках рабовласники, а раби терплять, бо відповісти нічим, зброї не має. А потім рабовласники за гроші у судах відкупляються, бо це право походить ще з часів рабовласницької античності і якщо тоді «катіло», то чого зараз «нє прокатіт»? Рабів бездумно розстрілюють рабовласники-депутати, просто тому, що в нього зброя є, а в раба не має, рабу відповісти нічим, права на зброю йому не надали, а право на опір насильству відібрали. У раба можна відібрати майно, зґвалтувати його жінку, вбити самого, врешті-решт. Покарання не буде, бо правоохоронні органи й суди виконують замовлення рабовласників і діють в їх інтересах.

  Тому, поки не буде ЗАКОНОДАВЧО, насамперед, у Конституції України закріплено ЗАКОННЕ право народу на повстання, не має сенсу порушувати питання права на зброю для громадян України. І коли ми доб’ємося (а ми доб’ємося) ЗАКОННОГО права на повстання, тоді право на ЗАКОННЕ володіння зброєю стане неминучим. І саме після цього можна вже ЗАКОННО виходити на Майдан із зброєю в руках проти злочинної влади. Хоча я не виключаю того, що в сьогоднішніх умовах народ України змушений буде спочатку піднятися на збройну боротьбу, що потім отримати Богом дані йому ЗАКОННІ права.

Я свідомо не зачіпаю проблему юридичної складової права на зброю для пересічних громадян, всі плюси і мінуси володіння зброєю звичайними громадянами, питання порядку зберігання, носіння і застосування вогнепальної зброї щодня. Для мене головним було донести якнайширшому колу населення України думку про те, що право на повстання проти групи людей, які узурпували владу, які діють виключно у власних інтересах  - це норма, це закон, це природне право, це, нарешті, обов’язок перед Богом.