«Етот Дєнь Побєди…»

Вважається, що людина пам’ятає своє життя з перших років. І чим важливіша подія, тим раніша і яскравіша наша згадка про неї. Я пам’ятаю себе дуже добре років з трьох. Багато життєвих ситуацій, дитячих пригод, незабутніх вражень, психологічних травм… Але перше знайомство зі святом дня перемоги в мене асоціюється з моїм начанням в першому класі. Саме тоді, коли до нашого класу запросили ветерана «Велікой Отєчєствєнной войни». Його привозив і відвозив хтось із батьків учнів нашого класу на 24-й «Волзі». Я не пам’ятаю, про що ветеран розповідав, я не згадаю його обличчя… В мою пам'ять врізалося відчуття. Відчуття великої пихи і сприйняття всіх шанобливих дій навколо його особи, як не просто належних, а абсолютно недостатніх. Він їхав, на щось глибоко ображений, на задньому сидінні «Волги», а ми з однокласницею поряд (начебто залагоджуючи чиюсь вину), з двох боків від нього, з надарованими йому ж букетами квітів в руках. Такий собі «почесний караул». Я пам’ятаю, як дуже не хотів їхати, не зважаючи на те, що для хлопчика 7-ми років, в 1974 році проїхатися на 24-й «Волзі» - це екзотика, це подія, яке викликає щиру заздрість з боку однокласників.

Після цього я бачив багато ветеранів, і не лише Великої Вітчизняної війни, як її було прийнято називати за часів СРСР. Всі вони різні, але десь із заднього сидіння «двадцять четвірки» походить моє критичне ставлення як до ветеранів, так і до самого святкування війни.

Щорічні помпезні заходи на 9 травня викликали в мене оскомину. І чим більше я дізнавався про війну, чим ближче намагався зануритися в її причини, хід і наслідки, тим більше відрази викликало те, ЩО саме святкувалося, на ЧОМУ був головний акцент.

Ніколи (що і дивно), повторюсь – НІКОЛИ – в Радянському Союзі день перемоги не був днем перемоги! Ні, це було свято, свято велике, значне, з обов’язковим вихідним днем… Але чомусь у мене, ще маленького, воно викликало подвійні відчуття, суміш свята і відрази до цього ж свята. І нехай мене пробачать мертві…

День Перемоги. ПЕРЕМОГИ, Карл! Не трупів, ні – Перемоги! Не кількості вбитих, закатованих в нацистських концтаборах, спалених в крематоріях, замордованих в газових камерах – Перемоги! Не мільйонів загиблих, ні – мільйонів ЖИВИХ! А на всіх концертах, на всіх врочистостях головна увага акцентувалася на загиблих. І, таким чином, свято перемоги плавно перетікало в поминки, в загальносоюзну тризну, де головним лейтмотивом була ідея смерті, героїчної, але СМЕРТІ, як остаточного доказу відданості радянській батьківщині. І підсвідомо виникало питання до тих ветеранів, що вижили: з якого? З якого дива ви живі? Що батьківщину недостатньо любите?

А такі думки породжувала тогочасна система пропаганди. Кого вихваляли? Про що були фільми? Хто були герої книжок про війну? Ті, хто переміг і вижив? НІ! О.Матросов, який собою закрив амбразуру німецького доту. 28 героїв-панфіловців, що, обв’язавшись гранатами, кидалися під німецькі танки. М.Гастелло, який спрямував свій підбитий літак на німецький ешелон з боєприпасами. Тобто, для того, щоб перемогти, потрібно було вмерти! Не виконати завдання і залишитися живими, ні – вмерти!

Саме тому після багатьох років радянської пропаганди я критично сприйняв чудовий фільм С.Спілберга «Врятувати рядового Раяна». Вихований на ідеології обов’язкової смерті, як остаточному доказу відданості батьківщині, я не зрозумів ідеї людяності цієї стрічки: ЦІЛИЙ підрозділ американських військ за наказом командування направляється в німецький тил для врятування ОДНОГО американського десантника Раяна, в якого загинули всі брати і він залишився у матері один. Дуже великі зміни в свідомості викликала сучасна війна на сході, смерть не абстрактна, а конкретна – тих, кого знав, навчав і продовжуєш згадувати світлою пам’яттю. І тепер кожна смерть на сході країни викликає невгамовний біль непоправної втрати, кожне людське життя для мене – то найбільша цінність.

І ветерани були різні. Одні, як згадував В.Шукшин, на 9 травня мовчки пили горілку, інші їздили по школах та концертах, виступали та отримували букети. Я не маю нічого проти концертів і букетів квітів… Проте чомусь більше віриш першим ніж другим.

За все життя довелося спілкуватися з багатьма ветеранами різних воєн. Були і учасники ВОВ, і воїни-афганці, і сучасні українські воїни. Більшість із них, тих, хто пройшов пекло воєнних дій, дуже різко відмовлялися про це розповідати. Війну гарно дивитися на екрані, читати на папері. Там переповнюєшся високими почуттями, співпереживаєш головним героями, захоплюєшся благородними вчинками. Але війна екранна і війна книжкова ніякого відношення до реальної війни не має. І психіка звичайної людини ніколи, повторюю – НІКОЛИ – не може бути до кінця готовою до того, що її очікує під час бойових дій. Ще раз наголошую, майже всі з тих, хто брав участь в реальних бойових діях, замикаються в собі і нічого про війну не розповідають. В пам'ять, дуже врізалася розповідь про одного колишнього фронтовика, що пройшов всю війну. Коли його розпитували про те, як він воював, він розповідав різні кумедні історії із тилового життя. Коли ж його почали настирливо допитувати про те, за що він отримав ті чи інші нагороди, то він несподівано розплакався.

Людська психіка абсолютно не пристосована до війни. Про те, наскільки вона не пристосована, мені розповів один старезний дід, з яким мені випадково вдалося познайомитися в одному із сіл Решетилівського району Полтавської області на автобусній зупинці. Дід пройшов всю війну – від кордону і до Сталінграду і від Сталінграду до Берліну. Я так захопився його розповіддю, що мало не пропустив останній рейс на Полтаву.

Подальшу інформацію, котра виділена в тексті курсивом, вразливим людям, неповнолітнім та вагітним жінкам наполегливо рекомендую не читати.

«Війна, синку, не красива. Війна це страх, це противний холодний піт від жаху, це кров і смерть. Так, були смерті красиві. Коли вискакував на бруствер окопу, закликав до атаки і, вражений кулею, падав як підкошений. Але такі смерті були рідкістю. Частіше просто падали, зсувалися на дно окопу, хрипіли кровавою піною і помирали…

Пам’ятаю, як мій товариш, з яким ми півгодини тому точили ляси, лежав на спині і намагався зібрати до кучі розволочені вибухом нутрощі. Ніколи не забуду ні його крику, ні його погляду. Погляду ще живого, але мерця…

В моєму взводі кулеметнику під час бою міною, випущеною з ворожого міномету відірвало все нижче пояса: таз, обидві ноги. А він, оглушений, але притомний, не відчуваючи болю від шоку, стріляв з кулемета, поки повністю не стік кров’ю…

Йшли в атаку, німці по нас стріляли осколочними. Поперед мене солдату осколком збриває голову. А він рефлекторно біжить ще кілька метрів вперед і при цьому стріляє з автомата , вбиваючи своїх, що бігли попереду…»

Я не повірю, що людина, котра це все пройшла, буде залюбки виступати перед учнями і розповідати про війну. Ні, він буде мовчки пити горілку на 9 травня. Ніякі розповіді про подвиги, ніякі нагороди, ніякі букети не вернуть йому довоєнну психіку. Психіку мирної людини, котра не бачила війну.

Так само я ніколи не повірю, що сучасні справжні українські герої, котрі пройшли Іловайськ і Дебальцеве, донецький аеропорт, Пєски, Степне і т. д. будуть виступати перед молоддю і розповідати про війну. Вони будуть мовчки пити горілку, цей засіб психологічної амнезії, а виступати будуть ті, що стояли на блокпостах в десятках кілометрів від лінії зіткнення і ніколи не бачили реальної смерті. І саме вони будуть розповідати про те, як ВОНИ воювали. А в таких, як я, з дитинства буде підсвідомо формуватися відчуття якоїсь недомовленості і брехні. І в багатьох це викличе не тільки неприйняття розказнів про війну, але й нацистські уподобання і торгівлю дідовими нагородами. Ось вам і «дєди воєвалі».

Дай Боже миру українській землі. Зі святом перемоги, котре вже ніколи не буле моїм, оскільки моя війна не закінчилася 72 роки тому. Моя війна йде зараз. І обов’язково завершиться перемогою, яку я буду залюбки святкувати.