«Етот Дєнь Побєди…»

Вважається, що людина пам’ятає своє життя з перших років. І чим важливіша подія, тим раніша і яскравіша наша згадка про неї. Я пам’ятаю себе дуже добре років з трьох. Багато життєвих ситуацій, дитячих пригод, незабутніх вражень, психологічних травм… Але перше знайомство зі святом дня перемоги в мене асоціюється з моїм начанням в першому класі. Саме тоді, коли до нашого класу запросили ветерана «Велікой Отєчєствєнной войни». Його привозив і відвозив хтось із батьків учнів нашого класу на 24-й «Волзі». Я не пам’ятаю, про що ветеран розповідав, я не згадаю його обличчя… В мою пам'ять врізалося відчуття. Відчуття великої пихи і сприйняття всіх шанобливих дій навколо його особи, як не просто належних, а абсолютно недостатніх. Він їхав, на щось глибоко ображений, на задньому сидінні «Волги», а ми з однокласницею поряд (начебто залагоджуючи чиюсь вину), з двох боків від нього, з надарованими йому ж букетами квітів в руках. Такий собі «почесний караул». Я пам’ятаю, як дуже не хотів їхати, не зважаючи на те, що для хлопчика 7-ми років, в 1974 році проїхатися на 24-й «Волзі» - це екзотика, це подія, яке викликає щиру заздрість з боку однокласників.

Коротка історія однієї запальнички.

Цю коротеньку історичну замальовку мене спонукав написати мій студент Сашко Бажан, котрий приніс на одне із занять саморобну запальничку із гільзи. Це була його реакція на мої розповіді на лекціях про один із видів прибутку промислових робітників у 1918-1920 роках. Безумовно, його варіант запальнички більш новітній, десь періоду після другої світової війни, проте було дуже приємно подивитися на цю річ вочевидь, потримати її в руках і, таким чином, «доторкнутися» до історії.