Із самого початку
дослідження Голодомору 1932-1933 років мене надзвичайно турбувало питання: а
хто ж саме проводив голодомор в селах? В окремо взятому селі? Хто їздив по селянських
садибах, хто відбирав останнє? Йосип Сталін? Вячеслав Молотов? Підрозділи ДПУ? Міліція
із райцентру?
«Свої,
односельці» - сказав мені під час опитування один дідусь. «Та до нас фашисти
під час війни краще ставилися!!!»
Шокований цією
інформацією я почав цілеспрямовано розпитувати про тих, хто саме відбирав
продукти харчування.
«Комнезамівці»
(«Комітет незаможних селян»), «перші комсомольці», «буксири» - такими були
відповіді моїх респондентів. Більш детальні розпитування про цих людей мене
шокували.
Зрідка хто
приїздив із райцентру проводити дворові обшуки у селян. Та й самі вони особисто, як за звичай, обшуки не проводили, просто здійснювали наглядову функцію. А всі харчі відбирали
свої, односельці. Дуже негативні характеристики про цих людей я отримав від
тих, хто пережив Голодомор. За їх розповідями мало серед них було «ідейних», в
основному це були сільські ледащо, пияки та дрібні злодюжки. Працелюбне
українське село, в якому повагу мали виключно вправні господарники та заможні
хазяї, із зневагою та глузливою огидою, змішаною із жалістю, ставилося до такої
категорії населення. Ці люди не мали у рідному селі ні шанобливого ставлення,
ні моральної підтримки. Аж раптом радянська влада видає їм мандат на беззаконня
та гвинтівку в руки, як засіб для проведення беззаконня. І відчуття власної
значущості, розуміння того, що доля та життя односельців тепер в їхніх руках,
було стократ помножене на пам’ять про пережите десятиліттями безчестя, що
породжувало нестримне бажання помсти. І хто із них в цей час думав, що вони своєю
попередньою поведінкою самі ж і винні у своєму статусі, у власному безчесті.
За споминами
очевидців, ці люди приїжджали групами, безсоромно заходили у селянські двори,
хазяйновито відкривали ворота, заїжджали на возах, самостійно відкривали
комори, грабарками (великі совкові лопати) засипали зерно в мішки та грузили їх
на вози. При цьому записів скільки вони НАСИЛЬНО взяли зерна, розрахувався
селянин із державою за «борги» чи ні, ніхто не вів.
Зерно забирали
все. До зернинки. У селян в коморах долівки були глиняні. Нижній шар зерна був перемішаний
із глиняним пилом. Комнезамівці віниками замітали зерно з долівки і зсипали в
окремий мішок, примовляючи: «Це – колгоспним курям». Якщо у селянина не було
зерна, або його не вистачало, то згідно постанови (див. частину третю цього
допису про Голодомор) НАСИЛЬНО забирали худобу, птицю, картоплю. Потім їхали до
наступного двору, де все повторювалося. І за такою схемою вони об’їжджали все
село. Проте це був лише початок.
Через
тиждень-два подвірні обшуки із конфіскацією усіх наявних запасів їжі повторювалися.
Цього разу забирали все: буряк, капусту, цибулю, моркву, квасолю, часник,
гарбузи, олію, соняшникове та гарбузове насіння, фруктову сушню тощо. Доходило до
абсурду: у дитини виривали із рук сухарик, із печі «конфісковували» горщик із
борщем, який ще готувався. Та й що то був за борщ – буряк, капуста та морква із
цибулею – уся селянська «розкіш» тих часів. Що не могли забрати – те псували.
Моя колега, Світлана Маєвська, згадуючи розповіді свого дідуся, говорила, що
коли ці пройдисвіти під час такого чергового обшуку знайшли у підвалі здоровенну
діжку із заквашеною на всю зиму капустою і не змогли її витягти, то пішли на гнійник,
набрали на кілька вил гною та перемішали його із капустою прямо в діжці.
Подвірні обшуки
повторювалися із затятою періодичністю, поки у селян не залишалося нічого
їстівного. Селяни намагалися хоч якось цьому противитися: попереджали
один-одного про початок подвірних обшуків, робили схованки у хаті за піччю, під
половицями, у стріхах ховали мішечки із зерном, на городі закопували скрині зі
збіжжям. Проте «буксири» із затятою впертістю і завзяттям, гідним інших, більш шляхетних
намірів, знаходили схованки, щупами (довгі, більше трьох метрів загострені залізні
прути) проходили городи, заганяючи їх у землю та знаходячи сховане зерно. Як за
звичай, господаря чекав розстріл у райцентрі, а сім’ю – повільна голодна
смерть.
Коли після кількох
обшуків все село починало голодувати, то «буксири» пильно стежили за односельцями.
Якщо хтось підозріло не голодував, то приїжджали із більш ретельним обшуком. Але
коли ж і обшук нічого не давав, за господарем та його родиною встановлювалося
цілодобове таємне спостереження. У одному із сіл Зіньківського району
Полтавської області на околиці біля невеликого ліска жила сім’я. «Буксири»
помітили, що діти в сім’ї підозріло жваві та встановили за сім’єю цілодобове
спостереження. На світанку вони побачили, що чоловік йде до лісу.
Прослідкувавши за ним, вони дізналися, що в лісі у невеликому хліву чоловік
ховає корову, молоком якої сім’я і харчується. Корову конфіскували, чоловіка відвезли
до райцентру, де він безслідно зник, а сім’я вимерла від голоду. Це була типова
для того часу ситуація.
Найбільше, що
мене дивувало в цих розповідях, так це те, що очевидці дуже неохоче називали
прізвища односельців - «комнезамівців», «перших комсомольців» та «буксирів»,
котрі безсоромно забирали всі продукти харчування, свідомо прирікаючи селян на
голодну смерть. А деякі очевидці рішуче відмовлялися називати прізвища своїх
катів, мотивуючи тим, що зараз живуть їх діти, внуки та правнуки, і вони не
хочуть, щоб тавро ганьби за «подвиги» їх пращурів лягло на нащадків. І я в
котрий раз дивуюся людяності українського народу.
Пошукова робота
«Спогади людей, які пережили страшні роки Голодомору»
студентки Елі Вірко, 2006 рік.
Редактура тексту Азарової Марини Сергіївни,
студентки 28 групи, 2017 рік.
(збережені мова і правопис оригіналу)
Спогади Лугової Марії Яківни
В 1933 році в нашій сім’ї четверо
дітей. Двоє моїх сестер, Ольга та Марфа, навчалися у педагогічному училищі, а
Тетяна - у школі. Особливо важкий час був ранньої весни, коли їсти було нічого,
а природа ще не подарувала нічого, що могло б вживатися як їстівний продукт. Рятувалися
тим, що мати віяла полову, а з неї, добавляючи трішки муки, пекла блини. Інколи
ця полова була з дурманом, що викликало психологічні відхилення в поведінці (не
розумів, що робиш).
Все це сталося тому, що восени 1932 року, виконуючи вказівки району про
«продрозверстку» в населення були вилучені майже всі запаси продуктів. Забирали
все, до пригоршні квасолі. Нишпорили по горищах, знаходили закопаний хліб в
ящиках в садках, на полі. Особливо безжалісним до людей був представник району
на прізвище Бородай; допомагали йому місцеві комсомольці - активісти.
На село було дві корови: в Савісько Демахи та Савісько Панаса. До них
ходили міняти за молоко посуд чи якесь барахло.
Особливо нестерпні були весна і літо 1933 року. Я, разом з подругами Марією
та Веклою Корнієнками, ховали померлих людей. Клали їх на гарбу і відвозили на
кладовище, де самі і ями копали (трохи більше півметра, бо на більше не
вистачало сил),і скидали по 5-6 чоловік. Так з однієї хати Сайногів поховали
діда Левка, бабу Горпину, їх дітей - Івана та Дуньку. На теперішнім дворищі
Галієвих жила сім’я Савіськів… Літом 1933 року померли Іван та Олена, їх двоє
дітей 10 і 12 років. В сім’ї Гаврилів померли баба Санька, сестра Горпина, брат
Сергій, сестра Олена.
Особливо важко голод переносили чоловіки, тому і померлих приходилось ховати
нам, 18-20 річним дівчатам.
У нашій сім’ї не помер ніхто. А вижили через те, що ходили в економію (теперішній
спиртозавод) по маленькі галченята, яких скубли і варили. Їли також козельки, молочай
та ще й приспівували:
Чай, чай, молочай
у сметанку вмочай,
а з сметанки та в вино,
щоб солодке було.
Ой, який же гіркий був той молочай, але змушені були їсти, бо розуміли: інакше
–загинемо.
Весною, коли в колгоспі посадили картоплю, то вночі ходили в економію в
Голобородьківське вигрібати стару картоплю.
У жнива рятувалися тим, що м'яли зерно з колосків та їли його. Але це все
робилося, щоб ніхто не бачив, бо могли засудити навіть за жменю колосків.
Останніх померлих від голоду ховали влітку 1933 року. Це була сім’я
Теренків: дід Аврам, баба Харитина ті їх дітей – Івана та Миколу.
Спогади Гришко Марії Максимівни
В селі був дитячий садок і їдальня. Діти до 11 років ходили в садочок, де
їм давали трішки супу і три галушки. Сестри Оля і Поля померли в червні 1933
року. Оля прийшла із садочка і принесла на паличці три галушки, гралася в
садку, а через деякий час побачили її там мертвою.
Людей померло дуже багато. Ями копали широкі та мілкі. Копали їх жінки
знесиленими від голоду і роботи руками. Спочатку ховали по одному, а потім до
10 чоловік в одну яму.
Запам’ятався мені один дуже сумний випадок. Петро Трохимович Горобець, опухлий
від голоду, прийшов до дитячого садка попросити кухлик супу. Йому не відмовили,
налили ополоник юшки. Але на вулиці він зустрів комірника Сидора Щербака, який
вибив цей кухлик з рук Петра Трохимовича і сказав: «Треба працювати, а не
жебракувати». Голодний чоловік впав на коліна, підібрав маленькі шматочки
картоплі і з’їв.
Люди були тоді злі один на одного. Колись Настя, дочка Славгородського
Матвія, пішла вночі до чужих людей копати картоплю, то її дуже побили. Через
деякий час вона померла.
Пригадую, як ранньої весни Іван Карпович Москаленко пішов подивитися на
свій наділ. Дійшов до Ландаря і попросив води напитися. Поки то виніс, дядько Іван помер. Сім’я прийшла попрощатися з
ним і відразу на возику відвезли його на кладовище.
Діти ходили до бригадирів, щоб їх поставили на роботу. Та дітей на роботу
не брали.
Весною, коли посходили буряки, хто мав сили йшли полоти їх. Рядки були
кілометрові, але за їх прополку давали кілограм муки. На роботу я ходила з
братом і мамою Токар Одаркою Єлисеївною. Тата – Максима Андрійовича – вже не
було, він помер. Я полола на колінах, щоб можна було їсти молочай або іншу
траву. А ввечері йщла до комори по муку. Вдома мама кип’ятила воду, всипала
пригорщу муки, колотила і давала нам їсти такий суп.
Спогади Малюндри Галини Панасівни
На території с. Сахнівщина в 30-х роках було три бригади. В 1933 році мені
було 15 років, але вже тоді ходила на роботу. Потрібно було прополоти 25 сотих
буряків. Хто виконував норму за день, тому давали 100 грам борошна і баланду із
судинки та магару.
А ще я допомагала доглядати за телятами на колгоспній фермі Слісаренко
Океанії і там брала жменьку отрубів і стакан молока. Все несла до сім’ї, де
було п’ятеро дітей. Батько влаштувався на залізну дорогу в Конград (тепер
Красноград), де давали 400 грам хліба на добу. Це рятувало наше життя, а рідні
дядьки (троє батькових братів) померли.
Особливо голодно було весною. Під час посіву буряків в колгоспі, люди драли
насіння, товкли його і їли, але організм не міг справитися з таким
навантаженням. Від цього померла моя подруга Оля Токар.
Коли з'явилися молоді нагінці жита, люди їх їли. Прямо на полі помер Сидір
Омелич.
